Ми використовуємо cookie-файли щоб забезпечити вам кращу навігацію на нашому веб-сайті. Для отримання більш детальної інформації, перейдіть за посиланням «Політика конфіденційності». Продовжуючи використовувати наш сайт, ви автоматично погоджуєтеся з використанням даних технологій.
Адреса: м. Кривий Ріг, вул. О. Різниченка, 91
+380 99 438 23 29;+380 96 905 11 37[email protected]
До Криворізького ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання завітали представники ветеранського проєкту «Титани.UA» — люди, чия стійкість, сила духу та готовність ділитися пережитим допомагають краще зрозуміти, з якими викликами стикаються українські захисники після повернення з війни.
Міністерство внутрішніх справ започаткувало проєкт «Вчителі ліцею МВС», приурочений Дню працівників освіти - про людей, які щодня навчають, підтримують і допомагають формувати майбутнє ліцеїстів. Наступна наша історія про вчительку, робота з молоддю якої давно вийшла за межі шкільного уроку. Лідерка та спортивна активістка Криворізького ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС. Вчитель фізичної культури. Волонтерка.
Її життя важко вмістити в один звичайний календар: робота, спорт, навчання, громадська та волонтерська діяльність, нові проєкти й постійний рух. В невгамовної інергійної педагогині в добі справді не 24 години, а щонайменше три. Знайомтеся - Анна Кринична, людина, яка звикла бути в русі.
Сама Анна Олегівна з усмішкою зізнається, що живе в режимі 24/7. І навіть якби в добі раптом з’явилася ще одна вільна година, вона навряд чи залишилася б вільною.
«Мені здається, я завжди жила в режимі НОН-СТОП - 24/7. І якби в добі раптом з’явилася ще одна вільна година, вона, найімовірніше, теж була б розписана», - розповідає Анна Кринична.
Режим був напрацьований ще зі шкільних років. Не скидалися оберти і в студентстві: ранкові тренування, заняття, ще безліч справ між ними. Свій нинішній темп життя вона жартома називає спадщиною покоління міленіалів - дитинство без смартфонів, зате з умінням встигати всюди.
«І найдивніше, що інколи мені здається: чим більше справ, тим звідкись береться ще більше енергії. Іноді почуваюся супергероєм Флешем. Тільки його суперсила - швидкість, а моя - спробувати вмістити в одну добу приблизно три», - говорить Анна Олегівна.
Для викладачки спортивної культури рух давно перестав бути лише спортивним. Його сенс в людях, нових ідеях, проєктах, молоді, яку хочеться залучати до чогось нового, подорожі, організацію різних активностей і постійне випробування власних можливостей.
«“В русі” для мене - це не тільки про спорт. Це про двіж навколо: проєкти, людей, молодь, яку хочеться залучити до чогось нового, кудись поїхати, щось спробувати, щось організувати», - пояснює викладачка.
Тому її особистий девіз звучить просто:
«Біжу, іду, повзу. Але рухаюсь!».
За цією постійною активністю, однак, немає прагнення будь-що встигнути чи довести власну спроможність. Анні Олегівні цікаво пробувати нове, виходити за звичні межі й щоразу перевіряти себе запитанням: «А це я зможу?»
Поза роботою, спортом, волонтерством, суддівством і навчанням вона називає себе творчою натурою. Любить співати під радіо в автомобілі, робити приємності близьким і час від часу шукати той самий досвід, від якого «адреналін в організмі зашкалює».
«Мені подобається пробувати нове, виходити за власні межі й перевіряти себе: “А це я зможу?” А ще для мене важливо бути прикладом. Не ідеальним, а справжнім», - говорить Анна Кринична.
Бути прикладом для Криничної - не означає демонструвати безпомилковість. Швидше, йдеться про готовність підтримати людину, коли це потрібно, підштовхнути спробувати те, на що вона довго вагалася і не наважувалася, або просто допомогти там, де це можливо.
Тому погляд жінки на фізичну силу теж значно ширший за спортивні нормативи. Анна Олегівна не заперечує важливості хорошої фізичної форми, але вважає, що самої фізичної сили недостатньо.
«Психологія, внутрішнє відчуття, сприйняття себе, готовність виходити за власні межі й водночас уміння тримати баланс у цьому складному сьогоденні - для мене це важить не менше, ніж фізична підготовка», - зазначає вона.
Педагог переконана, що можна бути сильним фізично, але справжня сила починається там, де людина вміє чути себе, приймати себе й не втрачати рівновагу.
«Ось і вся моя аксіома», - каже вона.
П'ятнадцять років роботи з дітьми навчили Анну Олегівну одній простій речі: перш ніж зацікавити учня своїм предметом, потрібно зацікавитися ним самим. Зрозуміти, що його хвилює, чим він живе, чого боїться і що для нього важливо. Іноді - бути не лише вчителем, а й другом.
«Щоб влюбити дітей у свій предмет, спочатку потрібно навчитися розуміти й чути їх: їхні проблеми, почуття, цінності. Бути з ними на одному рівні, а в деяких моментах - просто другом», - говорить Анна Олегівна.
Вона не очікує, що довіра виникне автоматично разом із записом у журналі та статусом учителя. Її потрібно заслужити. І на це потрібен час.
«Не вимагати й не очікувати, що все станеться одразу, що вони відразу тобі повірять і відкриються. На це потрібен час. Довіру взагалі неможливо отримати просто тому, що ти вчитель. Її потрібно заслужити», - пояснює педагогиня.
Є в неї ще одне правило - не приносити власні проблеми на урок.
«Свої проблеми й турботи не варто переносити на дітей», - переконана вчитель фізкультури Кріворізького ліцею МВС.
А якщо доросла людина сама відчуває, що робота постійно забирає більше, ніж дає, Анна Олегівна радить не звикати до цього стану й не чекати роками, що все зміниться само собою.
«Шукай нове. Пробуй. Змінюй. А іноді - просто тікай звідти», - каже вона.
Її власні уроки фізичної культури теж далекі від звичного сценарію «пробігли коло - виконали норматив - отримали оцінку». Сучасна програма дає вчителю можливість обирати різні модулі, але, на думку викладачки спортивної дисципліни, самого вибору недостатньо. Учитель має сам знати правила, розуміти специфіку виду спорту й уміти показати його дітям так, щоб їм справді захотілося спробувати.
Буває результат перевершує очікування.
«Я, наприклад, ніколи б не подумала, що для десятикласників бадмінтон стане чимось крутішим за футбол. Навіть для хлопців. А тепер тільки й встигай купувати волани та грати разом із ними», - сміється Анна Олегівна.
Тому і підхід простий: дітям цікаво нове. Варто лише іноді відійти від звичного сценарію й дозволити їм спробувати щось інше. А далі вони самі показують, що їм справді до душі.
Натомість, Анна Кринична не намагається силоміць переконати дитину, яка говорить: «Я не спортивний, спорт - це не моє». Вона дає час подивитися, спробувати й самостійно захотіти долучитися.
Щоб показати, наскільки різним може бути спорт, організовує зустрічі зі знайомими, які мають зовсім не спортивні професії, але фізична активність є важливою частиною їхнього життя. Ділиться з учнями й власним досвідом - тренуваннями, новими викликами, першими спробами. А ще разом із ліцеїстами знімає TikTok про уроки фізичної культури.
«Якщо хочеш бути з ними на одній хвилі, іноді доводиться не тільки тримати секундомір, а й знати, куди ставити телефон для TikTok», - жартує вчителька.
Два роки роботи у закладі вищої освіти системи МВС, де вона працювала з курсантами та студентами, допомогли педагогу краще зрозуміти специфіку середовища, у якому сьогодні навчаються її ліцеїсти. Вона знає, коли потрібно бути вимогливою, коли варто дати більше свободи, а коли - просто поговорити й почути дитину.
«До роботи з ліцеїстами я готова. Головне - щоб вони були готові до мене», - усміхається пані Анна.
Фізична підготовка для жінки - це не тільки про силу й витривалість. Особливе місце у її заняттях займають вправи на координацію. На перший погляд, це просто рухи, але насправді вони змушують одночасно працювати і тіло, і мозок.
«Насправді, діти одночасно думають, реагують, контролюють рухи, орієнтуються в просторі, приймають рішення. Мозок і тіло постійно працюють разом. Коротше, нейрончики шевеляться, а ти просто несешся», - пояснює Анна.
Її власне захоплення спортом теж ніколи не обмежувалося одним напрямом. Біг, скелелазіння, силові тренування, дайвінг, ролики - у кожному з них Олегівна шукає не лише фізичне навантаження, а нові відчуття та можливість перевірити себе.
«Майже всі екстремальні види спорту дають мені сильний заряд емоцій та енергії. І адреналін, виявляється, може бути пов’язаний не лише зі страхом, вибухами чи небезпекою, а й із тим хвилюванням, яке відчуваєш перед новим викликом», - розповідає викладачка.
Її організм звик до постійного «двіжу».
«Ми настільки звикли жити на високому рівні емоцій, постійно кудись поспішати, щось робити, вирішувати, пробувати, що коли раптом зупиняєшся й переходиш до спокійних, статичних справ - стає якось незвично. Ніби організм питає: “А де двіж?”», - пояснює спортсменка.
Найбільше за характером їй притаманний біг. Тут усе знайоме: рух, темп, ціль попереду й постійне внутрішнє «давай ще трішечки». Навіть коли важко, потрібно продовжувати рухатися. А от дайвінг навчив її протилежного - сповільнюватися. Під водою її звичне «швидше, ще швидше» не працює. Потрібно заспокоїтися, контролювати дихання, не метушитися, довіряти собі та людині поруч.
«Для людини, яка звикла жити в режимі 24/7, це ще той виклик», - зізнається Анна Олегівна.
Та спорт навчив її не лише долати себе. Був момент, коли професійне навантаження дало збій в організмі й змусило її зробити паузу. Саме тоді довелося вперше по-справжньому визнати: вона не всесильна.
«Не кожне навантаження потрібно витримувати, не кожну межу - переходити і не завжди варто перевіряти себе на “а скільки я ще зможу”. Ми в себе одні», - говорить жінка.
Тепер, коли зупинитися особливо хочеться, Анна Кринична не змушує себе будь-що бігти далі. Спочатку - пауза.
«Витримати паузу. Видихнути. І знову повернутися в момент. Не поспішати одразу далі. Іноді саме в цій паузі знаходиш сили продовжувати», - каже Анна Олегівна.
Сім років поспіль Анна Кринична судить матчі з футзалу серед чоловічих команд. І її перший вихід на майданчик як арбітрині сьогодні згадується майже як окрема сцена.
«Що я, така маленька дівчинка, роблю серед цієї купи чоловіків? Вони ж мене тут затопчуть і навіть не помітять на тому полі», - саме така думка, зізнається Анна Олегівна, промайнула тоді першою.
Бути арбітром - це не просто бігати поруч із гравцями. Потрібно знати правила, приймати рішення, робити попередження, показувати картки, а за грубі чи неспортивні порушення - видаляти гравців із поля.
Досить швидко страх змінився робочою впевненістю.
«Якщо вже вийшла на поле як арбітр, ніхто не буде робити знижку на те, що ти дівчина. Треба знати правила, бути впевненою у своїх рішеннях і не боятися їх відстоювати», - говорить вона.
І додає про свій перший досвід із характерною для себе іронією:
«Так що страх “мене тут затопчуть” досить швидко змінився на “так, хлопці, сьогодні правила тут для всіх однакові”».
Доводити право бути на майданчику їй не доводилося. Втім, певну зміну в поведінці гравців вона помічала. Особливо, коли матч судить жінка, чоловіки, за її спостереженнями, часто стають стриманішими, трохи краще контролюють емоції та поведінку. Хоча, додає Анна Олегівна, винятки теж трапляються.
За роки суддівства вона навчилася швидко помічати те, що відбувається з людиною в емоціях. Програш, помилка, зауваження судді, суперечка з партнером чи суперником - усе це показує людину значно краще, ніж спокійна розмова.
Цей досвід знадобився і в роботі з ліцеїстами. На уроці фізичної культури теж одразу видно, хто злиться, коли щось не виходить, хто боїться спробувати, хто прагне бути першим, а кому просто потрібен час. Тому Анна Кринична більше спостерігає за реакціями учнів і вже від них відштовхується: когось підтримати, комусь дати час, а когось - трохи підштовхнути.
А ще вона досі з усмішкою згадує погляди чоловіків, які вперше бачили її перед матчем. У них читалося:
«Серйозно? Оця маленька дівчина зараз буде нас судити?»
А потім лунав перший свисток, з’являлося перше порушення, попередження - і за потреби картка. Після цього все ставало на свої місця.
«Зміна виразу обличчя від початку матчу до кінця мене досі веселить», - каже Анна.
У 2022 році, коли в житті Анни Криничної й без того стало більше відповідальності, вона вирішила додати ще одну справу - почала здобувати ступінь PhD. Поштовхом до науки стало волонтерство.
Разом із величезною кількістю людей, які безкорисливо допомагали військовим, Анна Олегівна побачила й інший бік - історії зловживань навколо гуманітарної допомоги. Вони не вкладалися в її уявлення про те, що відбувається навколо, і породили питання, на яке вже не хотілося відповідати лише емоціями:
«Як ми можемо перемогти ворога, якщо такі речі відбуваються поряд із нами?»
Тоді виникло бажання не просто обурюватися окремими випадками, а розібратися в проблемі глибше - дослідити її причини, говорити про неї на іншому рівні та шукати способи запобігати подібним ситуаціям. Власний волонтерський досвід став для викладачки частиною наукового пошуку.
Парадоксально, але навчання у її шаленому ритмі стало не ще одним навантаженням, а можливістю зупинитися.
«У моєму звичному ритмі я постійно кудись біжу, щось організовую, треную, вирішую. А навчання змушує зупинитися, почитати, подумати, заглибитися в тему», - говорить Анна Кринична. І тут же додає: «Тобто я начебто зупиняюсь, але все одно рухаюсь. Просто цього разу - не ногами».
Її особистий секрет - не намагатися вмістити в одну добу ще більше справ, а вміти знаходити сенс у тому, що відбувається просто зараз.
Анна Кринична зізнається, що колись хотіла б написати книгу про волонтерство - про «КривбасПаляницю», людей, які всі ці роки залишаються поруч, їхні історії, допомогу, втому, жарти, складні моменти й маленькі перемоги. Не як підсумок зробленого, а як спосіб зберегти частину спільної історії.
«А секрет для мене насправді простий - бути тут і зараз. Помічати людей поруч, проживати те, що відбувається сьогодні, і не відкладати життя на потім. Бо життя надто коротке, щоб увесь час чекати на правильний момент», - ділиться своїми думками педагог.
І це, мабуть, найбільша зміна в її власному русі за останні роки. Людина, яка звикла бігти, організовувати, тренувати, навчатися, допомагати й постійно шукати новий виклик, тепер вчиться іноді просто зупинятися.
«Напевно, зараз Анна Олегівна рухається до себе. Як би дивно це не звучало. Але зараз я вже вчуся не тільки рухатися вперед. Вчуся іноді зупинятися, видихати, берегти себе й просто бути в моменті. Не намагатися встигнути абсолютно все і не відкладати життя на якесь міфічне “потім”», - говорить про свої власні спостереження пані Анна.
Куди буде цей рух далі, вона не знає. І вперше це її не лякає:
«Головне, щоб було цікаво, поруч були мої люди і я відчувала, що живу своє життя. А там побачимо. Я ж усе одно довго на одному місці не всиджу».
Історія вчителя фізичної культури Криворізького ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС, волонтерки та суддя, не про швидкість. Вона про рух. Про здатність не стояти на місці, але й не боятися змінити напрямок. Про людей, яких вона збирає навколо себе. Про учнів, яким дає можливість спробувати, і власні межі, які вже не обов’язково щоразу долати.
Куди далі? Анна Олегівна Кринична поки не знає. І її це зовсім не засмучує. Головне для неї - щоб було цікаво, поруч були її люди, а життя не відкладалося на потім. І якщо раптом стане занадто тихо - вона розпочне новий двіж.
